Війна завдала нищівного удару по українській економіці, вона витягнула на поверхню критичну потребу: країні конче необхідні власні потужності, здатні забезпечити стабільні ланцюги виробництва й постачань, а також прозорі механізми їхньої підтримки. Серед інструментів, покликаних розкрутити «маховик» національного виробництва, – локалізація, що передбачає преференції для українських товарів і послуг у державних закупівлях та залучення місцевих виробників до ключових ланцюгів постачання.
Починаючи з 2022 року, обов’язковий рівень локалізації товарів поступово зростає: від 10% у 2022 році до 35% у 2027 році. З 2028 року і до завершення 10-річного строку дії відповідного положення рівень локалізації становитиме 40%. Це не лише допоможе втримати економіку «на плаву», а й закладе підґрунтя для зростання та розвитку суміжних галузей (машинобудування, логістики, ІТ та ін.), посилюючи внутрішній ринок і створюючи робочі місця.
У теорії все виглядає ідеально: держава купує товари та послуги у вітчизняних компаній, ті збільшують обсяги виробництва, розширюють штат, повертаючи частину коштів до бюджету через податки. Однак на практиці все не так оптимістично.
Згідно з даними моніторингу CMD Ukraine, у листопаді в системі “Прозорро” було оприлюднено інформацію про 807 закупівель товарів машинобудування на суму 7,5 млрд грн, на які поширюється вимога локалізації. Порушення цієї вимоги було виявлено у 228 тендерах, що становить 28,3%.
Але проблема полягає не в самій ідеї локалізації, а в тих системних явищах, які вже десятиліттями «пожирають» потенціал нашої держави: корупція, використання адмінресурсу для тиску на бізнес чи конкурентів, відсутність прозорості в ухваленні рішень та в доступі до публічної інформації, кругова порука серед чиновників і посадовців, кумівство.
Локалізація та тендери: чому перемагають «свої»
Державні закупівлі – ключовий інструмент локалізації, за допомогою якого влада може напряму впливати на розвиток внутрішнього виробництва, віддаючи перевагу місцевим компаніям. Але що бачимо на практиці? Як тільки доходить до реальних тендерів, з’являються десятки підводних каменів.По-перше, технічні умови часто прописують таким чином, що виграти може лише компанія, яка має «доступ» до кола впливу чи кулуарних домовленостей. Це створює штучний бар’єр для інших конкурентоспроможних виробників. Відомий приклад – тендери на реконструкцію футбольних полів, де поставили дивну умову: трава має бути «кучерявою» і випускалася вона тільки одним заводом. Або вимога «Укрнафти» – використання капілярної трубки довжиною до 10 тисяч метрів на одному барабані яку могла виконати лише компанія «Везерфорд». Такі «випадковості» відсікають більшість конкурентів.
По-друге, реальні пропозиції з нижчими цінами відкидають через формальні причини, а перемагає той, хто пропонує дорожчий варіант і «ділиться» вигодою. У результаті бюджет втрачає колосальні суми, а якість товарів чи робіт далеко не завжди виправдовує витрачені кошти. За даними PwC, 70% опитаних організацій в Україні прямо говорять про шахрайство в державних закупівлях – і це вже не поодинокі випадки, а системна проблема.
По-третє, бізнес, який хоче грати «за правилами», часто стикається з відверто дискримінаційним підходом. Документи перевіряють упереджено, шукають найменші формальні приводи, щоби «відшити» небажаного учасника. У результаті, хтось просто виступає фіктивним конкурентом, прикриваючи справжнього «обранця» – і всі заздалегідь знають, хто «переможе».Інший серйозний маркер несправедливості – реєстр товарів із підтвердженою локалізацією, без якого участь у відповідних тендерах мала б бути неможливою. Проте насправді до цього реєстру потрапляють товари, внесені не стільки виробниками, скільки фірмами-«привидами». Вони існують лише «на папері», але саме вони дивним чином стають «легітимними» постачальниками.
Це лише верхівка айсберга. Для держави, особливо в умовах війни, усі ці «схеми» – фактично злочин проти країни, що виснажена бойовими діями й потребує кожної копійки на армію та відновлення зруйнованої інфраструктури. Натомість за оцінками експертів щороку через нечесні маніпуляції з державними закупівлями втрачається від 10 до 15% бюджетних видатків – це шалені 35–50 мільярдів гривень, яких так критично бракує саме зараз.
Реакція влади: пишномовні звіти vs реальність для бізнесу
З трибун постійно лунають переможні заяви про «блискучі» успіхи в боротьбі з корупцією в закупівлях, проте пересічний бізнес, який на власному досвіді стикається з цією системою, волає: нічого принципово не змінилося. Офіційні звіти та презентації повні «космічних» цифр нібито зекономлених коштів, але в реальному житті тендери й далі перетворюються на таємні «договорняки», де все вирішується за лаштунками «телефонного права».Найбільш наполегливі активісти та
лідери думок намагаються бодай якось протистояти: збирають докази, фіксують кричущі порушення (від абсурдних змін тендерної документації до навмисно завищених цін), надсилають звернення до правоохоронних і наглядових органів. У відповідь – цілі гори відписок. Особливо «яскраво» в цьому сенсі виглядає Державна аудиторська служба (Держаудитслужба). Попри прописані в законі повноваження, вона чомусь воліє «не помічати» корупційних схем або обмежуватися формальними обіцянками «проведення перевірок у майбутньому», які часто так і залишаються порожніми словами.
Чому ж ДАСУ діє настільки мляво? Можливо, справа в особі її очільниці Алли Басалаєвої, яка відзначилася в низці скандалів ще з моменту свого призначення восени 2022-го. Вона опинилася в базі «Миротворець» зі звинуваченнями у свідомому підриві обороноздатності України. За даними ЗМІ, під час активної фази війни Басалаєва та підконтрольні їй аудитори фактично душили українських виробників озброєння, намагаючись змусити їх повертати мільярдні суми за надуманими «порушеннями». Чи міг це бути справжній удар по власній армії в найкритичніший момент?
Кар’єра Басалаєвої теж викликає багато запитань: ще у 2012 році вона стала суддею Дарницького суду за лобіювання одіозного «регіонала» Андрія Портнова, а трохи згодом увійшла до ЦВК за квотою іншої сумнівної політичної сили. Отже, тісний зв’язок із постатями часів Януковича і дивні рухи на посаді головного аудитора держави змушують підозрювати, що йдеться про цілеспрямоване «зливання» державних коштів та саботаж відповідальних перевірок.
Голова Державної аудиторської служби України Алла Басалаєва
Навіть кричущі факти – як-от історія з тендером на закупівлю військового спорядження за ціною на 30% вищою за середньоринкову – не отримують жодної реакції. Громадськість зібрала й надала до Держаудитслужби детальний аналіз, але дочекалася лише формального листа, мовляв, «перевірка буде колись». Час минає, гроші давно втрачені, а винні безкарно насолоджуються своїми «відкатами».Продовжуючи тему, варто згадати й Держфінмоніторинг. Це структура, яка мала б кидатися на перший поклик, коли запахло відмиванням коштів чи корупційними потоками. Та і тут ми бачимо те саме шапіто: звернення активістів і бізнесу з конкретними фактами й доказами просто відхиляють або відписуються «не наша компетенція». Абсурдно? Так. Але не дивно, якщо згадати, що службу багато років очолював Ігор Черкаський, під чиїм керівництвом вона перетворилася чи не на «дах» для конвертаційних центрів і масових скруток ПДВ. Медіа неодноразово
публікували матеріали, де викривалися розкішні статки Черкаського та його родини, явно неспівмірні з офіційними доходами. І це – людина, яка мала б перекривати кисень корупціонерам.
Ексголова Держфінмоніторингу Ігор Черкаський
Нещодавно змінили керівництво Держфінмоніторингу, але чи змінився сам підхід до роботи? Як показує практика, часто все залишається на рівні зміни прізвищ на табличках при дверях – схеми діють, гроші «пливуть» у правильні кишені, а корупціонери лишаються безкарними.
Висока ціна корупції
Через розгул «своїх» із владних кабінетів і повну бездіяльність «контролерів», ідея локалізації зводиться до жалюгідної пародії, де наймані фірми беруть контракти не завдяки інноваціям чи якості, а завдяки доступу «нагору». У результаті: це пригнічує конкуренцію, залишаючи перспективні підприємства без шансів. Якість продукції падає, бо контракти отримують не найкращі, а «наближені». У військових умовах це особливо небезпечно, коли закупівля неякісної техніки чи амуніції можуть коштувати життя солдатам.Корупція також підриває довіру до держави як усередині країни, так і серед міжнародних партнерів, відлякуючи інвесторів. Як результат, економіка втрачає можливості для зростання, а гроші, які мали б працювати на розвиток і оборону, осідають у кишенях корупціонерів.
Надія на зміни
Локалізація могла б дати Україні потужний економічний імпульс, особливо зараз, коли кожна гривня має бути спрямована на зміцнення оборони та відновлення зруйнованої інфраструктури. Натомість корупція, змови та імітація контролю топлять цю ідею у власній токсичності.
Чи можна розірвати порочне коло? Так, зміни залежать від реальної відповідальності й прозорості на всіх рівнях. Якщо громадськість, медіа й чесні підприємці посилять тиск, а винних дійсно будуть карати, у локалізації з’явиться шанс перетворитися на двигун вітчизняного виробництва, а не на черговий механізм «пиляння» бюджету. Досягти цього важко, але саме в цей вирішальний для країни час відступати нікуди. Україна має достатньо талантів і ресурсів, щоб будувати міцну економіку, але для цього слід нарешті зламати хребет корупційній «сім’ї» та відкрити чесний ринок для всіх.
