Від авторинку до атаки на мера: подвійне життя блогера Олександра Лесика
Сьомого квітня російські безпілотники атакували центр Прилук, один із дронів влучив у будівлю міської ради саме в момент засідання виконкому — по медичну допомогу тоді звернулися п’ятнадцять людей, а одна з жінок із найтяжчими пораненнями згодом померла в лікарні, і ще до того, як над містом розвіявся дим, у місцевих соцмережах почалися пошуки так званого навідника, поруч із яким несподівано з’явилося ім’я місцевого блогера — Олександра Лесика, про це пише kyivcity-news.com.
Сам він цю версію рішуче заперечує. «Почали на мене вішати те, що нібито я навів шахед на прилуцьку міську раду, а мотивують вони тим, що я з Євгенією зняли турнікет», — заявив блогер у своєму лайві. За його словами, звинувачення пов’язані з тим, що він нібито порушує незручні для місцевої влади питання.
Логічне запитання, яке з цього випливає: чому ім’я, здавалося б, звичайного блогера взагалі опинилося в епіцентрі великої політичної війни у Прилуках? І чи справді цей блогер настільки незалежний, яким намагається себе показати?
Ще нещодавно Олександра Лесика знали переважно як «Саню Перекупа» — це підтверджують записи в популярному сервісі перевірки телефонних номерів. Його контент тоді складався з роликів про автомобілі, авторинок, рекламу кафе й магазинів та коротких розважальних відео.
Але наприкінці 2025 року стрічка блогера різко змінює напрямок. Машин стає дедалі менше, натомість дедалі більше — місцевої політики: мер, депутати, комунальні підприємства, дороги, вода, бюджет, звинувачення в корупції. Сам Лесик фактично оголошує своєю новою місією боротьбу з міською владою.
«Звертаюсь до нешанованого мера Прилук Попенко, от скажіть, як так можна бути брехливим мером, мером та ще й жінкою», — заявляв блогер в одному зі своїх відео.
Надавати оцінку діям влади — цілком нормальна функція активіста чи будь-якого небайдужого громадянина. Але у випадку Лесика критика регулярно переростає у персональний медійний тиск. Міську голову Ольгу Попенко він називає образливими прізвиськами, супроводжує свої матеріали ненормативною лексикою та принизливими фотомонтажами. «Я вам чесно скажу, що вам надо замінити прізвище Попенко, щоб у вас була а Жопенко», — заявив він в одному з роликів. Окремі відеоматеріали він присвячує родичам мера, секретарю ради, заступникам мера та керівникам комунальних підприємств.
Важливо звернути увагу не лише на тих, з ким воює Лесик, а й на тих, хто регулярно опиняється поруч із ним. Передусім ідеться про депутатку Прилуцької міської ради Євгенію Авер’янову.
Авер’янова та Лесик систематично з’являються разом у відеоматеріалах. Саме з нею блогер знімав ролик про турнікет усередині будівлі міської ради — той самий матеріал, який згодом медіа згадували в контексті скандалу після ракетного удару. У низці спільних відео звучать і прямі звинувачення на адресу влади: «Короче, дерибанять землю… і все остальне по тендерам, дороги виділяється в три дорого… але ж вони крадуть на цьому», — йдеться в одному з таких роликів.
Зв’язок Лесика та Авер’янової зафіксований не лише в соцмережах, а й у офіційних документах. У своїй декларації депутатка вказала дві суми, позичені Олександру Лесику: двадцять п’ять з половиною тисяч доларів та сто п’ятдесят чотири тисячі гривень. При цьому серед членів своєї родини вона його не зазначає. Виникають цілком логічні запитання: коли й на яких умовах видавалися ці кошти, чи укладалися відповідні договори, і які стосунки насправді пов’язують депутатку та блогера.
Виявився і корпоративний зв’язок між ними. На місцевих виборах 2020 року Центральна виборча комісія вказувала Авер’янову як директорку приватного підприємства «ВЕТТІ». Сьогодні ж власником і керівником «ВЕТТІ» за даними реєстрів значиться Олександр Лесик. Схожа ситуація і з ТОВ «Інвест Груп» — чинним учасником та бенефіціаром компанії є Лесик, тоді як Авер’янова фігурує як історична засновниця. Ще одна структура — ТОВ «Ліатріс»: 70% компанії належить згаданому ПП «ВЕТТІ», решта 30% — особисто Лесику. За даними реєстрів, тривалий час серед засновників цієї фірми разом із Лесиком значилася й Євгенія Авер’янова.
Далі ланцюжок веде ще вище. Євгенія Авер’янова очолює в Прилуцькій міськраді фракцію партії «Наш край». Головною політичною фігурою цієї партії на Чернігівщині є нардеп Борис Приходько, який очолював виборчий список «Наш край» на останніх виборах. Саме від цієї політичної сили Авер’янова пройшла до міськради, де нині керує партійною фракцією.
Таким чином вимальовується політичний ланцюжок: Лесик — Авер’янова — «Наш край» — Приходько. Варто нагадати, що сам Борис Приходько має гучний корупційний бекграунд. Ще у 2014 році, коли він обіймав посаду першого заступника голови Нацбанку, його затримали у справі про виведення 2 мільярдів 69 мільйонів гривень державного «Аграрного фонду» через пов’язаний із Сергієм Курченком «Брокбізнесбанк». За версією обвинувачення, ці кошти державі так і не повернули.
У власному TikTok Лесик відкрито дякує нардепу за підтримку. «Хочу подякувати нашому народному депутату Борису Приходьку, що дає нам фінансування, дає змогу грати, бо якби не він, не змогли б представляти Прилуки на найвищому рівні. Тому прилучани ще завдяки, там, хлопцям — от бачите такий кращий футболіст, наші Прилуки стають… ну як правильно сказати… стають популярними», — говорить блогер в одному зі своїх відео.
Кожна з окремих обставин — зміна тематики блогу, критика конкретного політичного табору, позики на десятки тисяч доларів, перехід пов’язаного бізнесу чи публічна вдячність нардепу — сама по собі ще не є доказом політичного замовлення. Але в сукупності факти — різка зміна фокусу контенту, системний тиск на одну політичну сторону, регулярна публічна присутність представників іншої, значні фінансові позики, перехід корпоративних активів та вихід на партійну мережу впливового народного депутата з корупційним минулим — ставлять під серйозний сумнів образ цілком незалежного блогера, який нібито обирає теми для своїх матеріалів випадково.
Прямий зв’язок між атакою на будівлю міськради 7 квітня та діяльністю блогера жодне з наведених джерел не підтверджує. Водночас історія Олександра Лесика демонструє, наскільки заплутаними можуть бути зв’язки між формально незалежними медійними голосами, місцевими депутатами та загальнонаціональними політичними мережами — і чому подібні звинувачення варто перевіряти системно, а не приймати на віру в момент суспільного шоку.
