До повномасштабного вторгнення щоденна рутина керівниці дитячого хору ОЛЬГИ БРЕЖНЄВОЇ складалася з дитячих усмішок, хорових гам та репетицій. Сьогодні Ольга Брежнєва — капітан 5-ї окремої штурмової Київської бригади. У цьому інтерв’ю для проєкту “Ода стійкості” вона розповідає про боротьбу зі стереотипами щодо жінок-митців у строю та пояснює, чому мистецький досвід стає справжньою суперсилою на фронті. А також ділиться несподіваною паралеллю: чому загартовані боями штурмовики часом так схожі на дітей?
Пам’ятаєте реакцію ваших рідних на рішення долучитися до лав оборони? Як ваші колишні вихованці з дитячого хору та ансамблю “Смайлик” сприйняли те, що їхня викладачка стала військовослужбовицею? Чи підтримуєте ви зв’язок із ними зараз?
Для рідних це рішення стало важким випробуванням. Вони багато чого не знали, як у мене проходить служба, адже я не хотіла, щоб вони нервували і переживали ще більше. Через пів року з початку моєї служби я вже опинилась у зоні бойових дій. Це стало великим стресом і для мене, і для моїх рідних. Батьки були і залишаються моєю головною опорою. Ніхто краще мене не розуміє, ніж вони… Вже коли пройшло декілька років моєї служби, мама якось сказала: “День, коли ти підписала контракт, був для мене найстрашніший…” Але вони прийняли мій вибір із повагою та величезною любов’ю.
А з дітьми з хору та ансамблю все було інакше і набагато болючіше. Вони дуже переживали, що я просто піду від них і залишу їх. Для них це було важко збагнути: як їхня викладачка, з якою вони співали й сміялися, раптом має все кинути й піти на війну. Вони боялися, що втрачають мене. Тому мені довелося довго пояснювати їм, що я йду не від них, а заради них — щоб захистити їхнє право співати у вільній країні. І так, я з багатьма своїми учнями на зв’язку, вони вже дорослі і мене дуже підтримують та пишаються.
Музика вимагає глибокої емоційності, тоді як військова служба — суворої дисципліни. Як відбувалася ваша особиста трансформація і що було найважчим під час адаптації до армійських реалій?
Насправді музика та армія ближчі, ніж здається на перший погляд. Хороший музикант знає, що таке сувора дисципліна: це години репетицій, залізна відточеність рухів і вміння працювати в команді, де кожен слухає іншого. Моя трансформація полягала у тому, що емоційність просто змінила вектор. В армії ти не перестаєш відчувати, але вчишся ховати ці емоції глибоко всередину, щоб вони не заважали діяти наказам.
Адаптація відбувалася на кількох рівнях, і кожен мав свої тригери. Спочатку це був суто побутовий шок: абсолютна відсутність звичного життя, комфорту та повністю ненормований графік, де ти більше не контролюєш свого часу.
Але згодом прийшло набагато важче випробування — втрати серед особового складу, своїх побратимів. У музиці ти звик віддавати емоції людям, ділитися живим. В армії тобі доводиться бачити, як це життя обривається. Музиканти сприймають світ оголеним нервом, але тут мені довелося наростити “броню”, щоб біль від втрати не паралізував, а перетворювався на холодну дисципліну та лють. Це і була найважча трансформація — навчитися тримати стрій, коли зсередини тебе розриває біль.
Цивільний досвід допомагає вам сьогодні у військовій службі?
Так, дуже допомагає. Керувати дитячим хором — це як керувати військовим підрозділом: ти мусиш бачити загальну картину, але чути кожного окремо. Мій цивільний досвід навчив мене головного — працювати з людьми та об’єднувати їх заради спільної мети. Різниця лише в тому, що раніше нашою метою було гарне звучання на сцені, а тепер — чітке виконання бойових завдань заради перемоги.
Як військовослужбовиця та офіцер, з якими стереотипами щодо жінок в армії вам доводилося зіштовхуватися, і як змінювалося ставлення побратимів у процесі спільної служби?
Головний стереотип — це сумнів у тому, що жінка-митець може проявити твердість як офіцер. На початку служби завжди присутній момент “притирання”, коли до тебе приглядаються з певною недовірою і приниженням. Але в армії все вирішують твої вчинки. Ставлення змінювалося по мірі того, як ми разом проходили через труднощі. Коли ти доводиш свій професіоналізм, скепсис зникає. Сьогодні ми — єдиний організм, де немає “чоловіків” чи “жінок”, а є військовослужбовці, які разом виконують свій обов’язок.
Чи можна порівняти військових у підрозділі з дітьми в хорі? У чому ви бачите схожість: потреба в турботі, емоційній підтримці, а в чому полягає принципова відмінність?
Схожість я бачу у базових людських потребах. Військові, як і діти, мають величезну потребу в турботі та емоційній підтримці, хоча дорослі чоловіки ніколи в цьому не зізнаються. Командир, як і керівник хору, повинен помічати, коли хтось “фальшивить” не від того, що не вміє, а через те, що втомився чи переживає внутрішню кризу. І дітям, і бійцям потрібне відчуття безпеки.
Але відмінність фундаментальна — це відповідальність і ціна помилки. У хорі ми працюємо заради мистецтва та оплесків, а невдачу можна виправити на наступній репетиції. В армії ми працюємо в небезпечних умовах, де від твоїх рішень як офіцера залежить набагато більше…
Музика лікує душу. Чи залишається у вашому нинішньому житті місце для співу або музики?
Зараз моє музичне життя поділено на мінімум і максимум. Базовий мінімум — це мій телефон і плейлист із музикою з минулого життя, який рятує у найважчі хвилини на службі. А розкішний максимум — це шанс під час відпустки потрапити на концерт хорової музики чи в органний зал. Живий звук, велич органу та гармонія голосів — це найкраща терапія, яка повертає мене до життя і дає ресурс служити далі.
Якби ви зараз мали можливість звернутися до своїх колег-музикантів або викладачів, які вагаються щодо свого місця під час війни, що б ви їм порадили?
Якщо ви відчуваєте внутрішній поклик діяти рішучіше — не бійтесь армії. Творча дисципліна, вміння чути колектив і працювати на спільний результат, які ви здобули в музиці, стануть вашою суперсилою. Головне — знайти своє місце, де ваш потенціал принесе максимум користі нашій спільній Перемозі.
Якою ви бачите капітана Ольгу Брежнєву після нашої Перемоги — чи є у ваших планах повернення до викладання сольного співу та керівництва хором?
Справа в тому, що ця клята війна мене дуже змінила. Вона надто глибоко перекроїла мої внутрішні цінності та випалила ту безтурботну легкість, яка потрібна для роботи з дітьми. Саме тому я розумію, що повернутися до тієї самої річки вже не вийде.
Музика назавжди залишиться моїм особистим прихистком і ліками для душі, але професійно моє майбутнє після Перемоги, швидше за все, буде пов’язане із допомогою тим, хто проходитиме шлях адаптації після війни. Я тут потрібна…
