Всесвітньо відомий український боксер-чемпіон Олександр Усик раптово зустрівся з президентом США Дональдом Трампом. Навіщо він це зробив та чи допоможе це Україні поліпшити відносини зі США та хто насправді фінансує його амбітну політичну кар’єру? Що означають останні події у Вірменії? Про це в інтерв’ю “The Week” з Пітером Залмаєвим розповів відомий український політик ЮРІЙ ЛУЦЕНКО.
Ведучий: Вітаю вас, друзі! Сьогодні з нами Юрій Луценко. Пане Юрію, вітаю вас.
Юрій Луценко: Вітаю, Пітере. Вітаю всіх глядачів.
Ведучий: Почнемо з українського контексту. Інформаційний простір облетіла світлина нашого чемпіона з боксу Олександра Усика, який зустрівся з Дональдом Трампом. Зараз активно обговорюють можливі політичні амбіції боксера. З’явилося багато конспірологічних теорій: одні кажуть, що це проєкт українських олігархів, зокрема Льовочкіна; інші — що в Офісі Президента панікують через появу нового конкурента. Політолог Вадим Денисенко констатує, що Усик розпочав політичну гру, і ймовірність його участі у майбутніх виборах є досить високою. Чи погоджуєтеся ви з такими висновками?
Юрій Луценко: Ні для кого не секрет, що Олександр Усик давно заявив про свої президентські амбіції — саме президентські, планку він опускати не збирається. Раніше в це мало хто вірив, але після зустрічі з Трампом повірять усі. Ця світлина мала саме таку мету: рішуча боксерська стійка Усика та дещо стримана поза Трампа демонструють серйозність намірів спортсмена йти у президенти України.
Чи має він для цього електоральне підґрунтя? Так. В Україні звільнилася ніша так званого проросійського електорату (близько 20%). Під впливом російських бомб і ракет ці люди змінили свої погляди. Вони вже не люблять Путіна та Росію, проте хочуть зберегти зв’язок із російською культурою та церквою. Козацький образ чемпіона, підкріплений фінансовою підтримкою великого бізнесу, наприклад “АТБ”, ідеально підходить для цього сегмента. Тому найбільше хвилюються в Офісі Президента та залишках ОПЗЖ, які також розраховують на ці голоси. Особисто я не бачу шансів Усика стати президентом, але його здатність забрати голоси у проросійських сил піде Україні лише на користь.
Ведучий: А чи є якась практична користь для України від цієї зустрічі? Ми бачимо, що Трампу зараз не до нас: він зосереджений на внутрішніх проблемах та протистоянні на Близькому Сході. Напередодні проміжних виборів до Конгресу його рейтинги довіри падають. Чи може Усик якось вплинути на Трампа, враховуючи прихильність останнього до успішних спортсменів і кремезних чоловіків?
Юрій Луценко: Не думаю, що з цього буде якась вигода для держави. Це зустріч однобічного інтересу. Трамп дійсно полюбляє чемпіонів світу, він товаришує з Кличком, тепер спілкуватиметься і з Усиком. З іншого боку, цим візитом Усик демонструє українцям свій західний вектор і відсутність зв’язків із Москвою. Проте практичної допомоги Україні від цього контакту не буде.
Зараз у Вашингтоні наша країна майже випала з політичного порядку денного обох партій. Американські політики зосереджені на іранській авантюрі Трампа, інфляції та майбутніх виборах. Коли їх запитують, кого вони бачать майбутнім лідером України, вони щиро дивуються та перепитують: “А хіба у вас вибори можуть бути?” Американці зараз зайняті виключно своєю внутрішньою політикою, і візит Усика цього не змінить.
Ведучий: Але зауважимо, що Палата представників Конгресу США проголосувала за законопроєкт, який посилює санкції проти Росії, і навіть частина республіканців пішла проти волі свого лідера Дональда Трампа, підтримавши цей документ. Хіба це не позитивний сигнал?
Юрій Луценко: Цей документ розглядається в Конгресі вже не перший рік, він походить ще з часів найбільшого ентузіазму щодо допомоги Україні. На жаль, республіканці довго його блокували, і лише зараз знайшлася необхідна кількість голосів. Проте в мене є великі сумніви, що його встигнуть розглянути у повному обсязі та що Трамп поставить під ним свій підпис.
Більшість у Конгресі все ще підтримує Україну, але це лише епізодичні прояви. Обидві партії наразі зосереджені на протистоянні з Іраном та боротьбі з інфляцією, яка б’є по гаманцях американських виборців. Україна має невеликий шанс повернутися до порядку денного США після саміту НАТО у Швейцарії, якщо Вашингтон підтримає європейський безпековий план, озвучений під час зустрічі Зеленського з лідерами європейської “трійки”. Проте напередодні виборів обом американським партіям невигідно порушувати українське питання, оскільки воно не приносить їм політичних дивідендів. До того ж за цей законопроєкт ще має проголосувати Сенат, де партійна дисципліна набагато суворіша.
Ведучий: Складається враження, що саме через пасивність США Президент Зеленський здійснив поїздку до Лондона та інших європейських столиць. Багато аналітиків вважають це спробою переорієнтуватися на Європу. Наскільки продуктивним був цей візит?
Юрій Луценко: Цей візит розпочався з неприємного питання щодо таємних переговорів команди Зеленського з Романом Абрамовичем. Російський олігарх таємно прибув до Києва всупереч офіційній забороні на в’їзд. Керівник президентської охорони провів його через кордон без жодних відміток і доставив на Банкову. Наші союзники були шоковані, коли дізналися про це з американської преси, адже такі контакти мають координуватися з партнерами. Нагадаю, що саме Абрамович свого часу сприяв приходу Путіна до влади, тому він є дуже наближеною до Кремля фігурою. Як наслідок, одним із рішень у Лондоні стало зобов’язання України узгоджувати всі подібні переговори.
Головним результатом зустрічі Зеленського з лідерами Великої Британії, Франції та Німеччини стала спільна декларація щодо бачення завершення війни. Вона передбачає припинення вогню по лінії зіткнення, повоєнне відшкодування збитків Росією та введення міжнародної миротворчої місії. Це реалістичний план, який категорично не сприймається Москвою.
Зараз ми бачимо глобальне протистояння між США та Китаєм, який кинув виклик американській гегемонії. У західних еліт є два підходи до Росії. Команда Трампа прагне домовитися з Москвою і залучити її на свій бік проти Китаю. Натомість британсько-демократична концепція полягає в тому, щоб змусити Росію грати за західними правилами. Лондонська декларація засвідчила, що європейські лідери та Зеленський зробили ставку на підхід Демократичної партії США в надії, що епоха Трампа завершиться.
Проте без військової та фінансової потужності Сполучених Штатів ця декларація залишається лише концепцією на папері. Європа наразі спроможна давати лише гроші та обмежену кількість зброї. Недарма міністр оборони Британії пішов у відставку через недофінансування армії, а в Німеччині призупинили виробництво новітнього військового літака та загальмували переозброєння Бундесверу. Лише США мають стратегічну авіацію, космічну розвідку та потужну систему ППО. Тому повернення Америки до ролі глобального лідера є життєво необхідним для нашої безпеки.
Ведучий: Схоже, європейські лідери намагаються перечекати Трампа. Проте в самій Європі міцнішають правопопулістські сили. Наприклад, у Британії Кір Стармер перебуває під постійним тиском, тоді як Найджел Фарадж набирає обертів. Відомий провокатор Томмі Робінсон їздив до Москви на зустріч із батьком Ілона Маска, де вони заявили, що Росія не є ворогом. Президент Аргентини Хав’єр Мілей, який раніше підтримував Україну, тепер повністю підлаштувався під Трампа. Схожі процеси відбуваються і в Іспанії, де уряд Педро Санчеса конфліктує з Трампом, що може призвести до закриття американських баз. Політика Трампа є вкрай персоналізованою та непередбачуваною. Як Україні діяти в таких умовах?
Юрій Луценко: Це давно зрозуміло. Трамп розглядає США не як світового поліціянта, а як бізнес-проєкт. Його цікавлять виключно ресурси. Україна, на жаль, через внутрішні скандали завчасно віддала свої ресурси в межах угод, які навіть не показали нашим депутатам. Тому зараз нам важко запропонувати Трампу щось комерційно привабливе. Проте ми можемо запропонувати роль найефективнішого щита західної цивілізації. Навіть Трамп визнає високу боєздатність української армії.
Нам вигідне відновлення політичного балансу в США. Монополія однієї партії завжди шкідлива — ми бачимо це на прикладі нашої колишньої “монобільшості”, коли гроші замість оборони закочували в асфальт на великому будівництві. Якщо демократи отримають більшість у Конгресі, Трамп буде змушений рахуватися з ними.
Схожа ситуація спостерігається і в Польщі, де ліберальний прем’єр Дональд Туск змушений балансувати у стосунках із консервативним президентом від партії “ПіС”. На жаль, у польській політиці знову домінує тема історичного минулого. Польща, як колишня імперія, ностальгує за втраченими територіями. Хоча раніше на рівні президентів було досягнуто консенсусу за принципом “прощаємо і просимо вибачення”, сьогодні історичні травми знову використовують як інструмент політичного тиску.
Раптове загострення навколо Волинської трагедії та постаті Степана Бандери — це штучний процес. Подання про перейменування одного з підрозділів ЗСУ готувала Ірина Верещук (політик із колишньої медведчуківської обойми), навіть не погодивши це з МЗС. Президент підписав цей указ, не замислюючись про наслідки для відносин із Варшавою. Реакція Польщі була миттєвою та емоційною, що змусило Зеленського летіти до Європи в обхід польських аеропортів.
Польща має вирішити: дивитися в минуле чи будувати спільне майбутнє з Україною. Якщо ми підемо шляхом історичних суперечок, який нам нав’язує Москва через своїх корисних ідіотів та п’яту колону, ми ніколи не порозуміємося. Росія активно грає на історичних почуттях наших сусідів — Румунії, Угорщини та Польщі, намагаючись підірвати європейську солідарність.
Ведучий: Наостанок про події на пострадянському просторі. У Вірменії на виборах прокремлівський кандидат Карапетян зазнав поразки, а прем’єром залишився Пашинян. Чи можна вважати це черговою системною поразкою Путіна, враховуючи також нещодавні вибори в Молдові та зростання популярності опозиції в Угорщині?
Юрій Луценко: Безумовно. Це природний процес остаточного розпаду Російської імперії. Україна розпочала цей шлях ще у 2004 році з Помаранчевої революції, а у Вірменії він починається тільки зараз. Вірменія довго перебувала під фінансовим та політичним впливом Москви, але сьогодні навіть сусідні країни та Іран погоджуються, що час позбуватися російської військової присутності в регіоні.
Путін розпочинав війну проти України з метою відновлення імперського контролю над Східною Європою, але натомість отримав розширення НАТО та військову катастрофу своєї армії. Навіть у самій Росії починаються процеси транзиту влади: поява нової партії Суркова “Новые люди”, яка одразу здобула друге місце на місцевих виборах, свідчить про те, що російські еліти вже замислюються над майбутнім без Путіна. Чим сильнішими будуть наші Збройні Сили та внутрішня єдність, тим швидше ми досягнемо перемоги та європейської інтеграції.
